Народилася 18 травня у Самарканді (Узбекистан). Батько, Сильвестр Севрук, походив з родини польських переселенців, мати, Ірина Григорович-Барська, — нащадок відомого роду Барських, до якого належав один з фундаторів школи українського бароко Іван Григорович-Барський.
1930–1944У 1930 році родина Севруків переїздить до Харкова, де залишається до початку війни. Переживши важкі роки окупації, у 1944 році Галина разом з батьками та сестрою оселяється у Києві.
1946Бере уроки малювання у відомого художника Григорія Світлицького. Свої перші студії Галина згадуватиме з «великою теплотою, вдячністю і радістю. То було входження у світ мистецтва, краси і духовності. Світла аура цього симпатичного і витонченого митця заворожувала мене, утверджувала непохитне рішення стати справжнім художником»1.
1947–1950Навчається у Київській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка. Після закінчення школи відвідує майстерню Юрія Киянченка, готуючись до вступу в художній інститут.
1952–1959Навчається у Київському державному художньому інституті. Майстерня Віктора Пузиркова, куди вона потрапила, не змогла дати Галині того, чого прагнула осягнути в мистецтві. Найсильніші інститутські враження Галини пов’язані з пленерними студіями канівських краєвидів під час щорічної літньої практики студентів.
Перша половина 1960-хУсвідомлює свою громадянську й творчу позицію. «Мені раптом відкрились очі: як можна бути художником в Україні і не знати української мови, літератури, історії, свого мистецтва? Я знала, що ці дисципліни ані у вузах, ані у школах не викладаються. Легше було лишитись на старих позиціях, але я вже не могла і не хотіла. Я вже бігла вперед, спотикаючись та падаючи ледь не на кожному кроці»2, — напише вона згодом. Справжню підтримку своїм настроям Севрук знайшла у Клубі творчої молоді «Сучасник», де на початку 1960-х згуртувався цвіт української творчої інтелігенції.
Знайомиться з відомим археологом та істориком Михайлом Брайчевським, якого все подальше життя вважатиме своїм вчителем і другом.
1964Виконує мозаїку «Лілея», яка також демонструється на виставці.
Шукаючи нові художні засоби для втілення своїх монументальних задумів, звертається до кераміки, яка згодом принесе їй справжнє визнання.
Разом з Аллою Горською, Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною та Галиною Зубченко створює для червоного корпусу Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка вітраж «Шевченко. Мати», який був знищений одразу після монтажу.
1965Знайомиться з Іваном Марчуком, який щойно приїхав до Києва після закінчення Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва. Разом починають працювати над оформленням крамниці одягу на площі Калініна (нині Майдан Незалежності). Але невдовзі комісія Спілки художників України з незрозумілих причин забороняє вже майже готову роботу.
Створює цикл ілюстрацій до поезій Ф. Г. Лорки, що друкуються у часописах «Дніпро» та «Зміна». Їхній лаконічний образний стиль і скупу графічну мову, обмежену пером і тушшю, художниця застосує і в інших ілюстраціях, зокрема до поезій Б. Олійника (1965), Д. Павличка (1967), В. Коломійця (1968) та ін.
Друга половина 1960-хУ малярстві цього періоду остаточно долаються залишки академічної школи, натомість з’являються складні, глибоко символічні образи, втілені у характерних монументально-декоративних, нерідко експресивних формах: «Дух предків» (1965), «Одна у Всесвіті» (1966), «Поламані крила», «Привид», «Страждання», «Пожирач світла» (усі 1967), «Тіні забутих предків» (1968).
1968Підписує так званий лист 139-ти, спрямований проти ресталінізізації в країні. Про наслідки, які не заставили на себе довго чекати, художниця розповідає: «За цей лист мене, Аллу Горську та Люду Семикіну виключили зі Спілки художників, як злочинців. Усі інші художники, що підписали листа (було їх 12 чоловік), покаялись і їх не покарали. І лише три жінки — уперті, зарозумілі і беззахисні — були покарані. На 20 років Спілка зачинила перед нами двері. На виставки також не допускали»3.
1970Створює монументальну композицію з армованого бетону «Дерево життя». Формальне рішення твору не відповідало офіційним естетичним канонам, внаслідок чого у 1976 році стелу заввишки 5 м, встановлену неподалік Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, було знищено.
1970-тіУ полотнах початку 1970-х відчутні нові стилістичні пошуки, але незмінним залишається символізм образів. Більшість із них присвячена людям, з якими Севрук пов’язана духовно: «Пам’яті А. Горської. Трембіти» (1971), «Пролісок. Надія Світлична» (1972), «На цвинтарі» (1973).
Продовжує вдосконалювати техніку кераміки, експериментуючи з глиною, поливами, емалями. Серед улюблених образів — історичні, народні, казкові.
1980-тіВиконує низку монументальних замовлень, зокрема для київських готелів «Русь» (1980, керамічне панно знищене у 2004 році), «Золотий колос» (1982, композиція «Весна» знищена у 2007 році), «Турист» (1980–1987) та для чернігівського готелю «Градецький» (1981–1982). Застосовуючи техніку збірної кераміки, художниця створює ефектні декоративні композиції, які надзвичайно пасують до інтер’єрів тогочасних громадських будівель.
1984У Києві проходить перша персональна виставка Галини Севрук, влаштована у Меморіальному будинку-музеї Григорія Світлицького.
1986Полишає керамічну майстерню, де працювала понад двадцять років. Згодом влаштовується на роботу до кооперативу «Гончарі» на Андріївському узвозі та на завод «Керамік».
1987У київському Музеї Подолу проходить друга персональна виставка художниці.
1989Художницю поновлюють у Спілці художників України.
1990-тіКерує керамічною студією при Дитячому центрі у Києві.
Багато виставляється. Персональні виставки художниці проходять у Торонто (1991) та Києві (1991–1998, 1999).
1991Здобуває премію ім. Василя Стуса.
1994Здобуває премію ім. Андрея Шептицького.
Живе та працює у Києві.
1 Мисюга Б. Галина Севрук: альбом-монографія. Львів, Київ: Смолоскип, 2011. 240 с.
2 Севрук Галина. Спогади // Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні». 2016.
3 Севрук Галина. Спогади // Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні». 2016.
