Народився 21 травня у галицькому місті Сокаль (тоді Австро-Угорщина) в родині правника та перекладача Юліана Сельського та Юлії Сельської з роду Штокель. Змалку виховується в дусі аристократії: зі знанням іноземних мов, музики та азів образотворчості. Особливий вплив на хлопчика має тітка Люцинія, художниця за фахом. Згодом родина переїздить до Львова.
1917–1939Під час навчання у гімназії заприязнюється з професором Леоном Должицьким — відомим львівським митцем, котрий консультує перші малярські спроби Романа 1917–1918 років, і це спілкування неабияк впливає на вибір мистецького фаху.
З 1921 р. бере приватні консультації у відомого українського митця Олекси Новаківського, будучи неформальним учнем його мистецької школи. Паралельно навчається у Львівській художньо-промисловій школі, в рисувальному класі Казимира Сіхульського (1921–1922). Від своїх учителів переймає захоплення Гуцульщиною — краєвидами та народним мистецтвом її мешканців. Відвідує також мистецькі студії у Вільній академії мистецтв. Серед викладачів — Станіслав Качор-Батовський і Зиґмунт Розвадовський).
1922 року вступає до Краківської академії мистецтв, у майстерню монументаліста Юзефа Мегоффера, за два роки переводиться у клас професора Юзефа Панкевича, котрий мав свою навчальну майстерню у Парижі.
1925-го їде у Париж, пристає до авангардного львівського угруповання «Комітет Паризький», до якого входять львів’яни — учні Панкевича, які прагнуть привезти на рідні терени паризьку культуру малярської форми: вільну динамічну фактуру мазка та емоційні властивості кольору. Знайомиться також із групою українських митців Парижа: Миколою Глущенком, Олексою Грищенком і Василем Хмелюком. У Парижі зустрічає Маргіт Райх, з якою приятелює ще з часів навчання у Вільній академії, завдяки їй знайомиться з Фернаном Леже та студіює в академії Озанфана. 1926 року Роман Сельський і Маргіт Райх беруть шлюб.
Повернувшись до Львова у 1926 році, Сельський з однодумцями засновує авангардне угруповання «Артес», на перших львівських виставках якого презентує свої малярські та графічні твори у стилістиці неопластицизму та сюрреалізму: «Лежачий акт» (1931), «Натюрморт із глечиком» (1926), «На узбережжі. Гель» (1932), «Пристань. Гель» (1931).
У 1931–1939 рр. бере активну участь у виставках Асоціації незалежних українських митців, організовує видання альбомів про «українських парижан»: О. Грищенка, М. Глущенка, В. Ласовського та М. Андрієнка-Нечитайла.
1939–1957У 1939–1940 рр. викладає у Львівській мистецько-промисловій школі. У 1941–1942 рр. розписує католицький храм св. Миколи у Вижнянах. У 1944–1947 рр. викладає у Львівському училищі прикладного мистецтва.
У 1947 р. розпочинає педагогічну діяльність у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва — за умови викладання у реалістичному руслі (працюватиме до 1974-го). Відтоді влаштовує у своєму помешканні приватні бесіди про мистецтво («салони Сельських») з приятелями довоєнної мистецької генерації: Омеляном Ліщинським, Романом Турином, Вітольдом Манастирським. Згодом запрошує і своїх довірених студентів — Карла Звіринського, Володимира Патика.
Від середини 1940-х до кінця 1950-х творить у реалістичній манері: малює безліч натюрмортів, пейзажів львівського передмістя та етюдів для сюжетних композицій на тему радянського села: «Натюрморт. Польові квіти» (1946), «Підльвівський пейзаж» (1945), «Ламають кукурудзу» (1946), «Поле на околиці Жовкви» (1946), «Повернення з пасовиська. Жовква» (1946), «Збирання картоплі» (1946), «На колгоспному полі» (1951), «Птахоферма» (1951), «Микуличин» (1952).
1958–1970Наприкінці 1950-х повертається до стилістики École de Paris. Постімпресіоністичні інтер’єри 1957–1958 років нагадують твори його кумира, П’єра Боннара («Теплий промінь», «Верхи. Топорне», «Дземброня», «Вікно і край ліжка»).
З 1959 р. все позаміське дозвілля проводить з дружиною в Карпатах, у с. Дземброня, а літні вакації — у Криму (Гурзуф, Ялта).
У першій половині 1960-х формується новий авторський стиль Сельського, опертий на узагальнену форму предметів і перманентний пошук колірної гармонії («Сон на пляжі», «Стилізований Смотрич», «Морський пейзаж»). Так, серед кримських композицій можна вирізнити типологічні мотиви: рибальські сіті («Сіті»), пляжні сцени («Пляжують»), міські панорами Кримського узбережжя («Море і пляж», «Містечко поміж скель. Уютне», «Стіни фортеці Акерман»). Серед творів карпатської тематики — етнографічні натюрморти, жанрові сцени з гуцулами, мотиви вориння (огорожі), панорами гір, лісові гущавини, пні, анімалістичні сцени («Дземброньський натюрморт», «Декор стіни в гуцульській хаті», «Ліс», «Краєвид з червоним дашком», «Косарище», «Частокіл на подвір’ї»).
Друга половина 1960-х позначена зміною стилю в бік площинного узагальнення, на зразок творчості Фернана Леже. Таким чином, тогочасні живописні композиції стають наче ескізами монументальних розписів. Важливого значення набувають вправи з різного роду ритмами, робота в обмежених колірних гамах: «Блакитний вид з вікна» (1959), «Дзембронська абстракція» (1960-ті), «Кримське селище» (1960-ті), «Композиція з білим когутом» (1967), «Натюрморт» (1967), «Композиція з голубим корінням» (1966), «Композиція. Ліс» (1968), «Павутиння» (1967), «Натюрморт із рибами» (1967). Водночас розробляє курс «спецкомпозиція» для студентів відділів кераміки та монументального живопису, експериментує з аплікаціями та монотипіями, проектує площинні композиції у техніці емалевого розпису на керамічних пластах.
1970–1980Перша половина 1970-х — етап найпродуктивнішої реалізації малярських задумів. З’являється багато творів середнього формату з серії «формальних парадоксів», де художник досліджує просторові властивості кольорової домінанти: «На пляжі в Сопоті» (1972), «Гаряче літо» (1971), «Хрести на кладовищі» (1970-ті), «Сліди війни» (1971), «Золота композиція з пеньками» (1972), «Вікно» (1970), «Натурниця в червоному» (1970). Восени 1975 року проводить у залах Львівської картинної галереї велику персональну виставку, яку було сприйнято як публічний дебют давно визнаного майстра.
У другій половині 1970-х у малярських рішеннях з’являються темний структуруючий контур і темне тло (фігуративні композиції, нічні та вечірні пейзажі). Серед сюжетів — жанрові ню та пейзажі з птахами. У цей час проявляється особлива «іконографія» Сельського: з ідеалізованими хмарками, буреломами, пнями, жайворонками та півнями: «Частокіл на тлі Чорногори» (1975), «У темному лісі» (1976), «Чорне узлісся» (1970-ті), «Присілок Степанське» (1976), «Ялини й каміння» (1970-ті).
1980–19901980–1982 — роки депресії після смерті дружини: художник повторює старі композиції та експериментує з простими формами. З середини 1980-х суттєво висвітлює колірну палітру, малює багато квітів, ню та пейзажів з веранди: «Квіти в Дземброні» (1982), «Метелики на галявині» (1984), «Після купання» (1980-ті), «Спляча на пляжі» (1980-ті), «Краєвид з птахом» (1984), «Вікно веранди» (1984).
Пізні 1980-ті позначені тихим задоволенням гармонією краси. Остання прижиттєва персональна виставка майстра у травні 1983 року сприймається як маніфест «творчої радості». У ці роки, разом із другою дружиною, Агнесою Бачинською систематизує свою творчість, класифікує етюди та живописні експерименти.
19903 лютого помирає у Львові, похований на полі № 33 Личаківського цвинтаря — поряд із Марґіт Сельською.
