Народився 3 серпня у місті Макіївка Сталінської (тепер Донецької) області.
1941–1959На початку війни родина переїздить у с. Носачів Черкаської обл., звідки родом був батько Олега. У дитячому віці художник стає очевидцем подій, що значною мірою визначили його світогляд і вплинули на творчість: німецька окупація, мобілізація батька, нерозірвана авіаційна бомба у хаті, голод. Глибокий слід у душі хлопчика залишило спілкування з хрещеною — монахинею й знахаркою Теклею, яка врятувала життя його батькові. У 1944-му сім’я повертається до шахтарської Макіївки. Тут Олег починає малювати: зарисовує довоєнну паркову скульптуру та колишні панські маєтки, згодом створює жанрові композиції на тему українського епосу, робить нариси коней. Після закінчення школи навчається у Макіївському металургійному технікумі на електрика.
1953 року знайомиться з майбутньою дружиною Ольгою, через 6 років пара візьме шлюб. У 1958 році робить невдалу спробу вступити до Київського державного художнього інституту.
Раннім творам Олега Мінька властива міфопоетична мова: приміром, художник уявляє себе птахом, який кружляє над ідилією донецького «степового раю», як у графічній роботі «Кругом поле, як те море…» (1959).
1959Вступає до Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва на відділ художнього текстилю. Викладачі з фаху — Р. Сельський, К. Звіринський, І. Скобало, М. Токар.
1959–1965Паралельно з навчанням в інституті відвідує підпільну академію Звіринського з перших днів її існування, експонує свої твори на квартирних виставках. На початку 1960-х активно експериментує в авангардному руслі, створюючи десятки живописних робіт. В абстрактних композиціях того періоду знаходимо площинні форми синтетичного кубізму: немовби зміщені у колажі перспективні плани предметного середовища виявляють пікасівський метод синтезу тактильних якостей речей. В інших творах це явище трансформується через візуальні форми народного мистецтва: художник оспівує природу донецького степу, подекуди зустрічаються флористичні символи, силуети предметів побуту, образи зозуль, лелек, човнів, що походять зі сновидінь автора й зустрічаються також у його поезіях.
Інший тип абстрактних ескізів Мінька — мінімалістичні композиції на синьо-зеленому тлі з предметами-знаками, позбавленими гравітаційних властивостей. Тут неначе постає образ підводного життя, подібно до того, як це відбувається у роботах Хуана Міро. Метод перетворення середовища на знакову систему був властивим для митців кола Звіринського, проте у О. Мінька він набуває нового смислу: це «знак побаченого», який і надалі фігуруватиме та змінюватиметься у його творчості.
«Трансформація архетипу» — один із методів школи Звіринського — стає наступним еволюційним кроком у мистецтві Олега Мінька. Перші спроби — композиції початку 1960-х рр. на теми єгипетської та грецької культур. У 1960–1965 рр. молода родина Міньків квартирує у Петра Лінинського — реставратора та колекціонера давньої кераміки, з яким художника познайомив Звіринський. Спілкування з ним спонукало митця до заглиблення у роботу з українським архетипом. Твори цього напрямку нагадують фрагменти наскельних рельєфів («Біла печера»), плани трипільських поселень («Кераміка»). Майстру вдалося відтворити прадавню форму Землі, уникаючи банальних конструкцій з небокраєм, без натяків на лінійну перспективу. 1962 року твори Олега Мінька вперше потрапляють на молодіжну мистецьку виставку у Львові.
1965–1968Працює майстром ткацького цеху на Львівському художньо-виробничому комбінаті, з 1970-го керуватиме цехом. Після дисидентських арештів для митців кола Звіринського починається період герметичної культури. Образні типи О. Мінька («лики», «маски») та програмні картини («Ностальгія», «Степом», «Крик», «Замкова шпарина») відбивають морально-ціннісну позицію художника, що формувалася під впливом українського шістдесятництва.
1970–1978Період затяжного творчого мовчання, зумовленого ідеологічним пресингом. Художника неодноразово викликають до КДБ на «профілактичні розмови», за ним цілодобово стежать.
У 1971–1982 рр. працює художником монументального цеху Львівського художньо-виробничого комбінату, виконуючи державні замовлення.
1978–1987Роботи цього періоду — ситуативне повернення до міметичної форми з депресивним змістом і темним оливково-коричневим колоритом. Художник надає перевагу пейзажам і портретам: «Автопортрет» (1978), «Портрет брата» (1978), «Біля моря» (1979), «Хлопчик і віслючок» (1979).
У 1981 році, за ініціативи Любомира Медвідя, Мінько вперше після тривалого мовчання експонує свої твори у Львівській картинній галереї («Виставка трьох: Л. Медвідь, О. Мінько і З. Флінта»). Згодом проект успішно презентується у Києві, Вільнюсі та Москві.
З 1982 року О. Мінько — старший викладач кафедри художнього текстилю Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва, з 1989-го — доцент, з 1991-го — завідувач кафедри. 1987 року здобуває звання Заслуженого художника України.
1987–1998Від кінця 1980-х наступає період «вороття до себе». Гротескні образи біблійних персонажів і світлих постатей з життя художника неначе символізують повернення цінностей до його світогляду. З образів «канонічних та неканонічних святих» художник формує своєрідний іконостас: «Бандурист» (1989), «Старий з патерицею» (1989), «Материнство» (1989), «Мандруючі» (1995), «Страсті» (1994). Інші полотна цього часу — «Біля Церкви» (1992), «Сліпі» (1993), «Жінка, що йде селом» (1993), «Великі хмари над селом» (1996) — віддзеркалюють метафізику уявних сюжетів, сновидінь і дитячих спогадів.
У 1988 році проходить перша персональна виставка художника у Львівській картинній галереї, у 1993-му — перша персональна виставка за кордоном (Вашингтон, США). 1992 року Олегу Міньку присвоєно звання професора.
1997–2000-ніХудожник суттєво розширює діапазон виражальних засобів своєї творчості, підпорядкувавши всі попередні цикли й теми єдиній ієрархії авторських символів. Роботи цього періоду є більш монументальними, містять складну систему знаків і, водночас, мають спрощену форму прочитання. Роботи останніх років стають своєрідними рефлексіями на сучасність, з метафізичним поєднанням реалістичних пейзажів і авторського символізму. Серед показових творів — «Бій кентаврів» (1997), «Покаяння» (1997), «Кентаври в степу» (1998), «Модель і маестро» (2001), «Постаті» (2002), «Молодість» (2003), «Тривога» (2003), «Натюрморт з ключем» (2007), «Натюрморт з годинником» (2007), а також серія живописних полотен «Загублена цивілізація» (2010–2013). У 2009 р. майстру присвоєно звання Народного художника України.
201320 листопада помирає у Львові, невдовзі після відкриття ювілейної виставки своїх творів у музеї Львівської національної академії мистецтв. За своє творче життя художник взяв участь у понад 40 виставкових проектах в Україні та за кордоном, провів 7 персональних виставок.
