Народилася 14 червня у Києві. Батько — службовець, мати, закінчивши три курси кіноінституту, працювала секретаркою. Важливу роль у вихованні Зої відіграє бабуся.
1941–1944Батько йде на фронт. Решта родини залишає Київ і з великими труднощами добирається до Пермі, де проводить воєнні роки. Попри складні умови життя, у пам’яті дівчинки залишаться яскраві враження від виступів балетної трупи Кіровського театру (нині Маріїнський), евакуйованого до Пермі. Згодом тема балету стане однією з провідних у творчості Лерман.
1946–1953Навчається у Київській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка. З-посеред викладачів з особливою повагою і вдячністю буде згадувати Петра Жарова, який не лише вчив технічному ремеслу художника, а й розвивав індивідуальні здібності кожного учня.
1953–1959Навчається у Київському державному художньому інституті. Ще на вступних іспитах на обдаровану абітурієнтку звернув увагу Сергій Григор’єв, професор і тодішній ректор інституту, — його підтримку Лерман відчуватиме впродовж усього періоду навчання й надалі. Окрім Григор’єва, навчається у Володимира Костецького та Георгія Меліхова. Дипломною роботою Лерман стала картина-портрет «Балерина С. Коливанова» (не збереглася).
1960Після закінчення інституту починає викладати у Київській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка, де працюватиме до 1989 року. Робота визначає зовнішній, суспільний бік небагатого на події життя Лерман — його внутрішню, сутнісну основу складатиме творчість.
Стає членом Спілки художників УРСР.
1960-тіРазом з чоловіком Юрієм Луцкевичем і художниками Михайлом Вайнштейном, Якимом Левичем, Олегом Животковим, Анатолієм Лимарєвим, Ігорем Григор’євим, Олександром Агафоновим, Галиною Григор’євою, Валентином Реуновим та іншими, створює неформальну групу однодумців, яка протистояла засадам соціалістичного реалізму, що панували на той час в українському мистецтві. Григор’єва згодом напише: «Ми, наше коло — були антитезою офіційного мистецтва. Пояснити, чому шістдесяті роки стали таким закликом до свободи творчості (в широкому сенсі) мені зараз важко. Звичайно, нам було важко, ми були відщепенцями, ми довгі роки не могли і мріяти про офіційні виставки. І тому виставлялися неофіційно, у мене (у Сергія Олексійовича, звичайно) в майстерні. Виставлялися, спілкувалися — це було підтримкою. Потім на наші виставки донесли. Здавалося б: у власній майстерні виставки, художники спілкуються, – що тут поганого? Але справа розгорнулося так, що нас хотіли виключити зі Спілки художників»1.
Формуються головні тематичні лінії та яскравий індивідуальний стиль творів Зої Лерман, у яких «ліризм, поетична образність та музична пластика ліній» 2 поєднуються з внутрішньою напругою та експресивністю. З великої кількості картин, написаних впродовж десятиліття, слід назвати «За кулісами» (1960), «Нічне чергування» (1966), «Дует» (1968), «Бабуся» (1969), «Мати з дитиною і пташечка», «Танцівник і дівчинка», «Біля вікна». Звертається також до скульптури, створюючи портрети Р. Симонова (1963), Н. Дерегус (1966) та роботу «Олена» (1966).
1970-тіНапочатку 1970-х Лерман під керівництвом Сергія Григор’єва працює у Творчих майстернях Академії мистецтв СРСР, розташованих у Києві на вул. Сошенка.
Попри творчу активність, Лерман майже не виставляється — її роботам стає дедалі важче здолати сито виставкомів на худрадах. Те ж саме відбувається з поодинокими замовленнями, які вона отримує в Художньому фонді Спілки художників, — небажання поступатися власними творчими переконаннями призводить до непорозумінь, а подеколи й конфліктів не тільки з художньою радою, але й із замовниками.
Отримує майстерню на вул. Перспективній. Поряд знаходились майстерні Михайла Вайнштейна, Владислава Мамсікова, Анатолія Лимарєва. Про творчі та дружні взаємини з останнім вона згадує: «У нас майстерні були майже навпроти. Він часто забігав. — Іди, подивися, я почав полотно… Я заходжу, стоїть трохи витягнуте полотно і на ньому ледь золотистий колір. Намічено, тонко, тонко. — Ти бачиш? — Бачу. — Що? — Сонце. — Нарешті. А вони не бачать»3 .
Пише картини «Фехтування» (1978), «Балет» (1979), «Білі жінки», «Пантоміма», «Хлопчик з обручем», «Розмова», «Сестри» тощо.
1980-тіМистецтво Лерман впродовж життя майже не зазнає змін. Понадчасове, ніби створене для вузького кола обраних, воно знаходить особливий відгук і розуміння у колег по фаху. Окрім живопису, Лерман багато займається рисунком — про її малюнки Олег Животков напише: «Мета пластичного малюнка — передача форми, пластика простору. У Зоїному малюванні це добре видно. Це — вільний рух форми, і йде вона так, як їй необхідно. І створює відчуття. Відчуття руху. Відчуття повороту. Відчуття фігури, що лежить. Це — органічний малюнок. Я уявляю художників, які могли б відгукнутися критично. Мовляв, якби це ще було намальоване. Але якби воно було намальоване, воно б втратило основне. Якість. А ця якість — у внутрішньому стані зображення»4 .
1990-тіЗавершивши у 1989-му викладання у Республіканській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка, Лерман цілковито присвячує себе творчості. Впродовж 1990-х пише картини «Обійми» (1991), «Вірменська дівчинка» (1992), «Образ», «Ніч», «Та, що прокинулася» (усі 1993), «Жіночий портрет», «Удвох», «Пані з собачатами», «Танок» (усі 1995), «Сон», «Бесіда клоунів» (обидві 1996), «Ранок» (1997) тощо.
1994Проводить першу персональну виставку в Києві.
1998Проходить друга персональна виставка творів Зої Лерман у Києві.
1998–2001Викладає живопис у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури у Києві.
2008У видавництві «Дух і літера» виходить книга «Світ Зої Лерман», упорядкована Селімом Ялкутом на підставі власних автобіографічних розповідей художниці, а також спогадів і вражень її друзів і колег.
Персональна виставка живопису, графіки та скульптури Зої Лерман проходить у Музеї сучасного образотворчого мистецтва України в Києві.
2014Помирає 1 січня у Києві.
1Некруглая дата, чудесный смех // Інший Kyiv. 2018.
2Шостак Н. Лерман Зоя Наумівна // Енциклопедія сучасної України. 2016.
3Мир Зои Лерман / авт.-сост. С. Ялкут. Київ: ТОО «Ювелир-прес», Дух і літера, 2008. С. 179.
4Мир Зои Лерман / авт.-сост. С. Ялкут. Київ: ТОО «Ювелир-прес», Дух і літера, 2008. С. 150.
